На найвищій точці проспекту Свободи у Кам’янському ще з радянських часів майорів бюст генерального секретаря Центрального Комітету Комуністичної Партії СРСР Леоніда Ілліча Брежнєва. Якщо подивитись у історичні довідки, бюст Брежнєва значно краще вписувався у соціокультурний простір Дніпропетровщини, аніж інші діячі радянського режиму. Склалося так через те, що Леонід Брежнєв народився саме у Кам‘янському, а рухався кар‘єрною драбиною саме з дрібних постів Української Радянської Соціалістичної Республіки. Далі на dnepr-future.
Повернення
Нещодавно бюст було ліквідовано. Декомунізація знайшла Леоніда Ілліча у 2020 році. Але тепер, за певним збігом обставин, колишній Генеральний Секретар повернувся на своє колишнє місце. Так незначне питання розташування маленького бюста, що зараз відбуває функцію не більш як садового гнома, підіймає жорстке питання національної ідеї всього українського суспільства. Вже котрий рік неможливим до вирішення є питання: що робити з пам‘ятниками історичного минулого?
Розберемо це з точки зору політичної філософії, та проглядімо як подібну проблематику намагається вирішити влада в інших містах України. Треба зрозуміти, що пам‘ятники, як би це не здавалось дивним, встановлюють не для майбутніх поколінь, а задля затвердження певної ідеї чи діяння покоління теперішнього.
Пам‘ятники стають дзеркалом з наліпкою, де, відображаючись, громадянин кінцево запевнює себе в правильності поточної ідеї суспільства та режиму, у якому він живе.
Отже, якщо Леонід Брежнєв «у граніті» повертається на вулиці Кам‘янського, можна зазначити, що настрої активного елементу тамошнього суспільства ще не вичерпали прив‘язаності до радянського минулого, або шукає куди втекти від неприємного і радикального їм сьогодення. Це можна побачити і в інших містах. Подібні ситуації демонструють, що зміна в один момент не може відбутися шляхом радикального та стрімкого знищення певного семіотичного сакрального об’єкта, а може бути досягнута лише шляхом національного діалогу та компромісу. Історично склалося так, що українці борються за Україну, але кожен за свою. Гірше стає тоді, коли кожен згадує строки поета Рождественського: стань таким, як хочу я.
Інші міста
Тепер звернемось до вирішення подібних соціокультурних конфліктів минулого і майбутнього в інших містах. Харків, наприклад, у цьому питанні стає містом національної деконфліктації, поєднуючи у собі пам‘ятки історичного минулого в образах митців, акторів та письменників, а гордість за те, що ти українець, дають не стяги на кожному кроці, а чисті вулиці, охайні будівлі, дивовижні собори, привітливість громадян, які не звертають увагу якою мовою ти говориш, тому що це твій вибір. Львів, своєю чергою, демонструє жорсткий контрапункт між українською ідеєю та будь-яким компромісом. Київ намагається мирно декомунізуватись, але ідеї обтягування пам‘ятника комдива Щорса чорним латексом спонукають замислитись над ментальним здоров‘ям авторів проєкту. Дніпро своєю чергою намагається бути більш аполітичним. Але замовчування питань ідентичності і невідповідність семіотики реальним настроям призводить до того, що Україна не є ідеологічно цілісною системою, що і призводить до безмежної ротації одних бюстів на інші.
