Сучасні технології дуже швидко змусили забути часи, коли головним джерелом інформації для людей залишалося радіо. Газети виходили щотижня, а радіо працювало щодня, повідомляючи про важливі події для міста й регіону. У Катеринославі це диво техніки з’явилося у квітні 1920 року, коли виділили кошти для будівництва приймальної радіостанції. Представники нової влади добре розуміли, що потрібен надійний зв’язок між периферією та центром. Тому не шкодували зусиль і коштів на створення такого зв’язку. Далі на dnepr-future.
Перші спроби та успіхи
Першу радіостанцію облаштували у приміщенні Катеринославського управління народного зв’язку по вулиці Дзержинського (сучасній Вернадського). Для роботи навіть прислали з Харкова досвідченого інженера Кінкулькіна. А на місці взявся за складну справу електрик Дрожжин, якого й призначили потім першим завідувачем станції. Перші пробні записи почули мешканці у травні 1925 року, їх проводила служба електротехніки Катерининської залізниці. За рік до того, у 1924 році, у Катеринославі почали встановлювати радіоприймачі.
А ще представники радянської влади намагалися розвивати інтерес до радіо. Масово відкривали радіогуртки, їх створили при електростанції вагонних майстерень, губернській Раді народного господарства, клубі заводу “Червоний Профінтерн”. І охочих вистачало. На початку 1925 року у Катеринославі відкрили відділення Товариства друзів радіо, ця організація мала осередки по всій країні. Того ж року зайшла мова про створення власної радіостанції. У червні 1925 року на нараді парторганізацій, підприємств та профспілок міста ухвалили план. Місце виділили у приміщенні окружного виконкому, згодом там розташувалася Дніпропетровська обласна рада.
Як вчилися працювати?
Перша повноцінна радіопередача вийшла у лютому 1926 року, радіозв’язок встановили між Катеринославом та Кривим Рогом. Як розповіла журналістам видання “Дніпро Вечірній” ексдиректор творчих об’єднань обласного радіо Валентина Орлова, перша передача називалася “Та Катерина” і була присвячена творчості Тараса Шевченка. Чи не першим слухачем був відомий вчений Дмитро Яворницький. Він назвав радіо “газетою без дротів”, яке йому дуже припало до душі. Зв’язок був чудовий, передача сподобалася і дніпрянам, і криворіжцям, про цю подію багато писала місцева газета “Зірка”.
Тоді в студії трудилися лише 2 диктори й піаніст, який забезпечував живу музику. Перший рік радіостанція працювала на хвилі 570 метрів, розпочиналися передачі о 20 годині вечора. Спочатку мешканці слухали лекцію або доповідь, потім їх розважали концертом або інформацією від радіогазети. У травні 1926 року радіостанція навіть транслювала відкриття ІІІ окружного з’їзду Рад, де ухвалили перейменування Катеринослава на Дніпропетровськ.
Перші трансляції
З травня того ж року Катеринославська радіостанція змогла транслювати передачі з Москви, завдяки обладнаному приймальному пункту. Його створили на верхівці міського пагорба на вулиці Чорногорській. А 6 червня вже передавали передачі з оперного театру. Дротової мережі не було, тому мешканці збиралися біля гучномовців. Потім у продажу з’явилися радіоприймачі, які швидко розбирали покупці, у 1926 році таких пристроїв зареєстрували у населення понад 100. Купували приймачі і в навколишніх селах: Котівці, Прядівці, Петриківці, Солоному та багатьох інших.
Зі збільшенням темпів та обсягів роботи зростало й навантаження, треба було більше працівників. Тому на початку 1927 року керівники міста виділили для радіостанції нове приміщення на вулиці Полтавській (згодом її перейменували в імені Кірова, потім – Олеся Гончара). У 21 столітті на цьому місці розташовано висотний корпус Національного гірничого університету. У квітні 1927 року на радіостанції встановили хвилю 383 метри та позивний РВ-30.
“Говорить Дніпропетровська станція окрвиконкому!”
Саме цими словами починали передачі працівники радіо. Вони розповідали про найважливіші досягнення промисловості, сільського господарства, будівництво ДніпроГЕС, рекорди шахтаря Олексія Стахованова і трактористки Паші Ангеліної. За планом першої п’ятирічки у липні 1930 року потужність радіостанції збільшили до 4 кіловат, побудували потужний підсилювач, створили мережу дротового мовлення. Популярність нового ЗМІ зростала, виникла потреба у новій радіостанції, яка б забезпечувала прийом передач по всій Дніпропетровщині.
І таку побудували у дуже стислий термін. Радіостанцію з новим обладнанням та щоглами, яка працювала вже на хвилі 328,6 метра, урочисто відкрили у листопаді 1933 року. Нову радіовежу поставили на території району Міські Дачі, де незабаром з’явилися вулиця Радіо та провулок Радіо. Успіхи працівників неодноразово відзначали у пресі. У 1934 році журнал “Радіо” навіть писав, що з усіх 7 обласних радіостанцій в Україні лише Дніпропетровська відповідає всім новим технічним вимогам.
Але не все було так просто й весело, як намагалися показати в СРСР. Жорна репресій не оминули й журналістів. Валентина Орлова згадувала, що першим начальником радіостанції був Павло Количов. Його дружина Ніна отримала звання першої піонервожатої Дніпропетровщини. Але навіть заслуги не врятували подружжя, коли почалися масові чистки. Вистачало доносу щодо ворожих елементів серед радійників. Декілька працівників заарештували, а Количова розстріляли. Родині нічого не повідомили, тому дружина ще довго носила йому передачі. Реабілітувати ім’я радіожурналіста вдалося тільки після смерті Сталіна у 1953 році.
Робота дніпропетровського радіо у воєнні роки
Коли почалася Друга світова війна, і вороги окупували Дніпропетровськ, нова влада видала наказ про те, щоб мешканці здавали свої радіоприймачі. Не всі підкорилися, у багатьох підпільних організацій такі пристрої були. Сміливці слухали новини Інформбюро, відображали інформацію у листівках. Багатьом учасникам підпілля стали в пригоді знання та навички, отримані в радіогуртках. Після визволення міста радіо відновило свою роботу. Ексдиректор творчих об’єднань обласного радіо Валентина Орлова розповіла, що про визволення Дніпропетровська у жовтні 1943 року першим повідомило місцеве радіо.
Тоді мовлення вели з гірничого інституту. Вже через 2 місяці після визволення радіостанцію на вулиці Кірова (сучасній Гончара) відновили, звідти передавали зведення про хід війни. Найактивніші аматори місцевого радіо повідомили й про перемогу 1945 року. Старожили згадували, що тоді ніхто не знав точну годину звістки, тому диктори постійно попереджали, щоб люди були уважні і чекали на важливе урядове повідомлення. Після війни у парку імені Чкалова (сучасний Глоби) на стовпах розмістили динаміки, щоб мешканці могли в будь-який час послухати новини або потанцювати під музику.
Жорстка цензура та правила гри
За радянських часів всі ЗМІ підкорялися жорсткій цензурі. А коли йшлося про прямі ефіри, то запрошували тільки надійних та перевірених людей, які не скажуть зайвого чи неправильного. Відомий у місті диктор, заслужений працівник культури України Володимир Пасічник у розмові з журналістами “Дніпро Вечірній” згадував, що всі матеріали, які готували до ефіру заздалегідь, возили на вичитування та на підпис до відповідних органів. Там визначали, що можна казати, а що – ні. Були й важливі нюанси, про які знали всі працівники радіо. Наприклад, без цензури заборонялося називати прізвища тих, хто мав чин майора й вище. Також існували переліки тем, котрі висвітлювати заборонялося. Така практика була характерною не тільки для довоєнних, а й для воєнних та повоєнних років.
Працівниця Дніпропетровського радіо Тетяна Дацева у бесіді з журналістами згадала й тих, хто, ризикуючи місцем роботи й навіть власною свободою, таки насмілювався опиратися системі. Тетяна працювала звукорежисером і запам’ятала випадок, коли прийшов циркуляр, за яким вимагалося знищити всі українські пісні-думи. А в архівах радіо таких записів було дуже багато. Її колежанка Алла Верещагіна, яка працювала у фонотеці, не стала це робити. Всі заборонені на той час пісні “Стрічка за стрічкою”, “Ой у полі червона калина” та багато інших смілива жінка сховала та зберегла. А “нагору” відрапортували про виконання наказу. Мужність Алли допомогла зберегти чудові зразки українських пісень і голоси виконавців, які у 21 столітті справедливо називають цінним надбанням минулого.
Однак попри всі заборони та складнощі працювали дніпропетровські радійники старанно й сумлінно. До початку 1960 років на Дніпропетровщині вже працювало майже 400 радіовузлів та сотні тисяч радіоточок. Але ці події – вже інша сторінка історії міста.
Джерела:
