Герой відомого радянського фільму, оператор телебачення, говорив: «Скоро нічого не буде: ні книг, ні кіно, ні театру, суцільне телебачення». Захоплений неофіт помилився, він не міг не помилитися. Навіщо позбавляти себе багатьох насолод в обмін на одне? Телебачення лише одна сфера суспільного життя, хоч і багатогранна. І воно залишило величезний слід у житті багатьох поколінь людей. У тому числі – і в нашому місті. Далі на dnepr-future.
Як все починалося
Сьогодні вже далеко не у кожній родині можна зустріти телевізор. Багато хто воліє дивитися кіно, серіали та телепередачі по інтернету. Але колись покупка телевізора була подією, яка за урочистістю поступалася хіба що народженню дитини та одержанню квартири. При цьому не можна сказати, що розвиток телебачення зупинився. Саме навпаки – за допомогою нових технологій воно отримало друге дихання.
У СРСР телевізор прийшов за доби індустріалізації. Так зване механічне телебачення почало своє мовлення в Москві в 1931 році. У такому вигляді радянське ТБ існувало вісім років. В 1939 року формат мовлення був змінений з механічного на електронний. Мовлення йшло не як зараз, цілодобово, а чотири рази на тиждень по дві години. І являло собою переважно агітку: з’їзди комуністичної партії, успіхи в праці і т.д.
З червня 1941 року по травень 1945 року телебачення було відключено з поважних причин. Може здатися дивним, але війна пішла на користь розвитку вітчизняного телебачення. Керівництво країни зрозуміло його користь та значення. У законі про повоєнне відновлення та розвиток народного господарства СРСР було прописано, що обов’язковому відновленню та технічному переобладнанню підлягає телецентр у Москві. А також необхідність побудови аналогічних телецентрів у всіх великих містах.
Обороти збільшуються
У березні 1951 року утворюється Центральна студія телебачення. На самому початку своєї діяльності студія не мала вираженої тематики, а була калейдоскопом: музичні програми, розважальні, кіно, мультфільми. Мовлення здійснювалося, як і до війни, кілька днів на тиждень. Але на початку 1955 року телебачення перейшло на щоденний формат мовлення. Середину 50-х років фахівці взагалі називають бумом розвитку ТБ. У 1953 році на всю величезну країну працювало всього три телевізійні центри. На початку 60-х їх було вже понад сотню. Причому до цього списку включалися лише великі центри. Станцій малої потужності налічувалося близько двох сотень.
Також у 50-х роках були проведенi перші експерименти щодо впровадження кольорового мовлення. Але тоді це задоволення було доступне лише небагатьом жителям Москви. До повноцінного кольорового телебачення було далеко.
Вирок: вишка
Поки жителі великих міст – Москви, Ленінграда, Києва – вже насолоджувалися черговим досягненням цивілізації, міська влада Дніпропетровська ламала голову, як ощасливити ТБ-мовленням своїх регіональних підданих. І допоміг у цьому Харків, у якому в 1954 року побудували досить потужний телецентр. Жителі Дніпропетровська, які мали телевізори, отримали можливість дивитися передачі Харківського телецентру. Обладнати ретранслятор хотіли у шпилі Преображенського собору. Проте будівлю собору (і шпиль зокрема) не встигли відреставрувати після пошкоджень у ході воєнних дій. Тому ретранслятор розмістили у вежі Гірничого інституту. Але всі зусилля виявилися марними: рівень прийому за десятибальною шкалою наближався до одиниці. То не було звуку, то картинки, то зображення вкривалося білими плямами. Зрозуміло: без власного телецентру не обійтися.
Рішення про побудову у Дніпропетровську телевізійного центру було ухвалено наприкінці 1955 року. Місце під телевежу обрали на околиці міста, оскільки вежі намагалися будувати подалі від густонаселених районів. Хто ж знав, що сьогодні це саме такий район? Весною 1958 року будівництво телевежі було завершено. Вулицю, на якій побудували вежу, перейменували з Льва Толстого на Телевізійну. Таку назву вона має і зараз.
Центр життя
Будівлі дніпропетровського телецентру не пощастило з часом. При владі був Хрущов, який боровся зі спадщиною Сталіна, зокрема, і зі сталінською архітектурою. Тому будинок, в якому розмістився центр, зовні виглядав і виглядає аскетично. Жодного декору, жодних колон, нуль помпезності.
Проте внутрішня начинка для свого часу була найсучаснішою. У приміщенні обладнали дві студії. Одну велику – для концертів, з’їздів та масових заходів, а другу поменше – там читали лекції, проводили інтерв’ю з першими особами області, записували науково-пізнавальні передачі. Було також спеціальне приміщення, звідки транслювалися фільми та передачі інших телецентрів, записані на плівку.
Регулярне телемовлення у місті почалося в 1958 року. Перші десять років, доки не з’явився цех відеозапису, всі інформаційні передачі йшли тільки у прямому ефірі. Ось тільки охоплення глядацької аудиторії було дуже малим. Наприкінці 50-х років на 660 тисяч жителів у Дніпропетровську тоді було сім тисяч телевізорів.
Етапи великого шляху
Перші вагомі здобутки дніпропетровського телебачення з’явилися через шість років після початку регулярного мовлення. На екранах з’явився місцевий «Блакитний вогник», який раніше знімали тільки у столичних телецентрах. Почали запрошувати до студії артистів місцевих театрів. У 1966-м дніпропетровська студія прогриміла на весь соціалістичний табір. Тоді була ТВ-мережа під назвою «Інтербачення», куди входили такі країни як Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, НДР, Чехословаччина. По «Інтербаченню» показали документальний фільм про Дніпропетровськ. Тоді це було крутіше, ніж зараз мати канал на Ютьюбі з мільйонною аудиторією. Рік 1967 запам’ятався тим, що жителі Дніпропетровська почали дивитись кольорові телепередачі з Москви. Через дев’ять років дніпропетровські телевізійники почали виготовляти у кольорі і свій контент також.
У 70-х роках кількість співробітників телецентру перевищила сто осіб. За структурою телевізійні студії ділилися на редакцію суспільно-політичного спрямування та на редакцію художнього мовлення. Дніпропетровська студія телебачення аж до розпаду СРСР залишалася єдиним телевізійним мовником міста.
Незалежне телебачення
Зі здобуттям незалежності відбулися зміни у всіх сферах соціального життя. Змінилося й телебачення. Раніше воно створювало якісний та штучний продукт. Тепер стало масовим, де якість на багато років стала поняттям необов’язковим. Але цікавий телевізійний контент за бажанням можна було знайти.
Дніпропетровський телецентр перетворився на ДОДТРК, з’явилися 34 канал, телеканал «Стерх» (згодом він став 11 каналом), 27 канал, 9 канал. Передача «Час подростка», яка почала виходити ще до 1991 року, стала улюбленою передачею дніпропетровських тінейджерів. Автори проекту піднімали такі теми, які в СРСР були табуйованими. Наприклад, релігійні секти, підліткова проституція, наркоманія серед молоді.
Але загалом працівники регіонального телебачення кажуть, що коли канал належить приватній особі, випускати незалежний авторський контент неймовірно складно. Але все одно продовжують працювати. Важко залишити справу, якій віддав усе життя.
