Марія Литовченко – ім’я, вплетене золотими нитками в історію українського монументально-декоративного мистецтва. Понад сотню витворів залишила вона Україні: мозаїки, рельєфи, розписи, різьблення, сграфіто, гобелени. І кожен із них – не лише елемент архітектури, а жива історія, вписана у фасадах, інтер’єрах, міських ландшафтах. Мистецтво цієї майстрині прикрашає знакові об’єкти Києва: мозаїка на станції метро “Шулявська”, монументальні панно на Річковому вокзалі, витвір “На захист миру” на проспекті Перемоги, геральдичні композиції вокзалу Київ-Пасажирський. І, звісно, гобелени – унікальні, неповторні, ті, що принесли українській художниці світове визнання. Далі на dnepr-future.
Життя у гобелені
Марія народилася у червні 1927 року у селі Гупалівка на Дніпропетровщині, у родині робітників. Після Другої світової війни стала студенткою Дніпропетровського художнього училища, згодом – Львівського державного інституту ужиткового і декоративного мистецтва. Львів, який дихав історією та традицією, став для неї духовним простором. Там, в атмосфері Карпатських пейзажів, текстильного ремесла й інтелектуальних дискусій вона познайомилася з Іваном Литовченком, який згодом став не лише її чоловіком, а й надійним партнером у творчості.
Марія захоплено досліджувала народне мистецтво, з давніх українських ремесел їй особливо подобалося килимарство. Дівчині було цікаво, як реальні форми природи трансформуються у геометричну абстракцію, як гори, скелі, дерева, проходячи через руки майстрів, ставали умовними, символічними візіями. Це осмислення глибоко закарбувалося в її гобеленах, юна майстриня черпала натхнення в історії України, народних піснях, легендах і переказах. Її мистецтво стало своєрідною візуальною хронікою, де кожен витвір перетворювався на епос. Марія досліджувала давні українські ремесла Київської Русі та українську гобеленову традицію XVII століття, коли сюжетні килими виготовляли на панських мануфактурах, вчилася у давніх майстрів.
Власна технологія створення гобеленів
Наприкінці 1950-х років Марія та Іван Литовченко винайшли власну технологію створення гобеленів – “лічильну систему”, яка дозволяла точно програмувати структуру тканини. Марія особисто прораховувала складні композиції, це була важка, виснажлива праця, яка вимагала і художнього таланту, і математичної точності. Її гобелени вирізнялися оригінальністю: у них відчувалися пластика Пікассо, символічна мова образів, нетипові пропорції, загострені емоції героїв полотен.
Литовченко працювали переважно у техніці гладкого щільного ткацтва, яка була характерною як у традиційних європейських гобеленах, так і у народних килимах Подніпров’я. Частину своїх робіт Марія створювала у власній майстерні, частину – на легендарній Решетилівській фабриці ручного ткацтва, яка зберегла унікальні технології українського килимарства.
Гобелен для Кобзаря
Іван та Марія дуже любили твори відомого українського поета Тараса Шевченка, Кобзар був для них не лише митцем, а й частиною долі, духовним орієнтиром, до якого вони поверталися знову й знову. У 1960 році директор Київського музею прикладного і декоративного мистецтва запропонував Литовченкам створити гобелен на шевченківську тему. Це стало першою спільною роботою подружжя – першим вузликом у великому килимі їхнього творчого шляху. Вони давно плекали мрію присвятити один із витворів Кобзареві, і коли така можливість з’явилася, сюжет народився миттєво. Так з’явився килим “Шевченко та Україна” – образ митця як живого центру національної душі. У центрі розмістили постать батька Тараса в оточенні квітів-символів України, а вгорі та внизу – його пророчі слова:
“І на оновленій землі
врага не буде, супостата,
а буде син, і буде мати,
і будуть люди на землі”.
Тканий код нації
Потім був гобелен “Коліївщина”, в якому Марія намагалася передати не просто історичний сюжет, а й гнів, що вирував у душах пригноблених, жагу волі, яка приводила навіть жінок із рогачами до лав повстанців. Майстриня вірила, що її мистецтво не лише прикрашає навколишній світ, а й пробуджує свідомість, формує національну гідність та пам’ять. Гобелен “Молитва” став узагальненням усього Шевченкового кредо – боротьби за свободу та за правду.
У 1960-х роках Марія створила низку оригінальних гобеленів, з яких особливо виділялися “Гуцульщина” та “Київ”, де географія стала естетикою. Одним із найвиразніших творів того часу критики називали гобелен “Пісня” – 3 дівочі постаті у національному одязі серед квітів, птахів і колосся. Це була не просто сцена, а метафора душі народу. Не забувала майстриня й тему обрядів – у гобелені “Весілля” оживила давні звичаї, передавши святкову атмосферу через точний ритм композиції, барвистий одяг персонажів і декоративну розкіш орнаментів.
Світло форми та глибина образу
У 1962 році Марія Литовченко вступила до Спілки художників України. Невдовзі після цього здобула диплом Академії мистецтв СРСР, а кульмінацією її визнання стала Національна премія імені Тараса Шевченка за гобелен “Джерела слов’янської писемності”. Цей монументальний триптих прикрасив фоє Національної бібліотеки імені Вернадського, він через багато років вражає гармонією золотого, червоного, чорного та білого кольорів. У центрі майстриня поставила титанів та язичницькі символи, а по боках – постаті тих, хто стояв біля джерел нашого слова: Кирила та Мефодія, Нестора-літописця, Івана Федорова, Петра Могилу.
Подружжя Литовченко були монументалістами за мисленням, які мали особливе відчуття простору й форми. Саме тому їх охоче запрошували архітектори як співавторів інтер’єрів, у творчому доробку митців – близько 50 масштабних гобеленів, які вражають цілісністю й масштабом задуму. Кожна робота – окрема поема. У гобелені “Сім’я” поєдналися складна символіка, динаміка кольорів та емоційна пластика, створюючи образ вічних цінностей. Його експресія залишається живою навіть через десятиліття, критики називають цей витвір живим голосом минулого, в якому нерозривно поєдналися архітектура й мистецтво.
Народні мотиви візерунків
У витворах Литовченко часто звучать народні мелодії. Козак Вус і дівчина Галя – образи гобелена “Пісня про козака Вуса” – стали не лише героями давньої легенди, а й уособленням кохання, родинного щастя, української мрії. Як і мозаїка “Сонце кохання”. Для Луцького Палацу урочистих подій Марія створила особливий гобелен “Блакитна Волинь”, в якому поєдналися історія та героїка, традиції й сучасність Волинського краю. Це епічна розповідь у нитках – про пращурів, прощання та зустрічі, про землю, яка пам’ятає своїх предків.
Світогляд Марії Литовченко формувався не лише у майстерні, а й у діалозі з людьми, природою, життям. Її гобелени “Земля квітує”, “Люди Черкаської землі” – стали не тільки зразком українського декоративного мистецтва, а й текстильним літописом, сповненим життєвих ритмів і виразних постатей. Мистецтвознавці називають ці витвори документами епохи. Так, Марія вміла говорити з глядачами не лише формою, а й кольором, її мистецтво пробуджувало думки, виводило з кола звичної буденності.
Гобеленова школа Литовченко
Майже 40 років тривала ця унікальна творча спілка – тандем, який став однією з основ української школи гобелена у другій половині XX століття. У роботах цього подружжя виразно відчувається голос національної ідентичності, де фігуративний текстиль набув нового звучання. Своє захоплення давніми українськими ремеслами Литовченки передали й доньці, Наталя також стала відомою художницею декоративного текстилю. Її роботи розміщені у музеях України, прикрашають дипломатичні представництва у США, Австрії, Франції. І у кожній із них – продовження великої родинної історії.
Іван і Марія Литовченки були новаторами, які ввели текстиль у масштабні інтер’єри культурних і суспільних споруд. Їхні гобелени демонстрували не лише давні українські ремесла, а й малюнки, які починали “розмовляти” зі стін музеїв, клубів та Палаців культури. Сучасні дослідники переконані, що головна сила творчості Марії Литовченко – у щирості, любові до ремесла, повазі до народних джерел, безмежній вірі у красу. Саме талант, енергія та ідеї зробили гобеленове мистецтво подружжя живим і вічним на теренах України, а самих творців – частиною мистецької еліти країни.
Джерела: