Баштові вуличні годинники супроводжують людство вже багато століть. У європейській традиції вони стали невіддільною частиною міського пейзажу, жодне поважне місто Європи не уявляло себе без вежі, на якій відбиває час дзвінкий маятник. Катеринослав не був винятком: у ХІХ столітті тут було 4 вежових годинники, розташованих на головних храмах міста. Піклувалися про них керівники міської думи та досвідчені годинникарі. Годинникова традиція збереглася й за радянських часів, однак об’єктами для розташування вже обрали зовсім інші будівлі. Є вежові годинники і в сучасному Дніпрі, які стали окрасою міста. Далі на dnepr-future.
Сторожі часу на вежах
Першими годинниками у містах були тіні. Сонячні годинники, які з’явилися ще у Стародавньому Вавилоні, Єгипті та Китаї, стали першим способом організованого відліку часу. В античну добу вони прикрашали міські площі, храми й театри у Греції та Римі. Навіть на землях сучасної України – у грецьких колоніях Північного Причорномор’я, таких як Пантікапей (сучасне місто Керч) – археологи знаходили сліди подібних пристроїв.
У середньовіччі з’явилися механічні годинники, їх почали масово встановлювати на фасадах будівель Європи. Великі циферблати на дзвіницях стали не лише естетичним, а й сакральним символом, бо відлічували не лише години, а й життя громади, її молитви, дзвони та свята. Згодом традиція охопила й міські адміністративні споруди. На ратушах теж ставити годинники, які супроводжувалися боєм, це були великі комплекси зі складними системами дзвонів. Вони “розмовляли” з містом: мелодіями, ударами та музичними фразами.
Висока майстерність точного часу
Першими майстрами курантів були ковалі й слюсарі. Вже у XIV столітті Європа побачила перші вежові механізми з астрономічними ускладненнями. Гирі виготовляли з каменю, їхня вага могла сягати кількох центнерів. Щоб підіймати її, використовували складну зубчасту передачу. Основним матеріалом годинникових механізмів було залізо, із нього створювали рами, вали, шестерні – все “начиння” вежі часу. Найбільш кропіткою роботою було виготовлення шестерень, їх робили вручну по одній, а потім з’єднували в єдиний злагоджений вузол.
Це була справжня механічна симфонія – точна, гучна, жива. У старому Катеринославі до кінця XIX століття традиція встановлення годинників на будівлях не прижилася. Міські фасади мовчали, а час оголошували дзвіниці храмів. Згодом саме собори міста стали орієнтирами, за якими мешканці звіряли свій ритм життя. У центрі цієї невидимої часової мережі був Успенський годинник, чиї куранти на десятиліття стали серцем нижньої частини міста.
Голос Успенського собору
Найвідомішим із вуличних годинників Катеринослава був саме Успенський. Його встановили на дзвіниці однойменного собору – величної архітектурної споруди міста. До речі, цей кам’яний храм будували понад десять років – із 1839-го до 1850-го. А от годинник з’явився пізніше – у 1860-х роках. Його розмістили у центрі другого ярусу дзвіниці, що було на той час нестандартним рішенням, бо зазвичай такі механізми монтували між ярусами. Три велетенські циферблати, звернені на різні боки, добре видно на старих світлинах.
Розповідали, ніби існував ще й четвертий – на внутрішньому фасаді, зверненому до храму, однак зображення, які це підтверджують, дослідникам відшукати не вдалося. Цей годинник був не лише технічним дивом, а й справжньою окрасою храму. Його подарував собору церковний староста, відомий у місті купець і благодійник Михайло Остроухов. Замовлення на цей вуличний годинник виконала престижна на той час фірма “Брати Бутеноп”, відома також виготовленням курантів для Спаської башти Кремля.
Зникнення у пастці часу
Мелодії Успенського годинника лунали понад сім десятиліть, щоденно вимірюючи час для мешканців нижнього міста. Але у 1936 році під час реконструкції храму прилад демонтували. Газети тоді описували, як зі дзвіниці знімали важезні частини механізму, тільки одна з шестерень була завбільшки з колесо воза – разюча деталь, що говорила про масштаб конструкції. Зникнення годинника, як і перетворення собору на лікарню за радянських часів, стало актом стирання історичної пам’яті.
Тихі куранти верхнього міста
Свій годинник мав і Спасо-Преображенський собор – головний кафедральний храм Катеринослава. Саме за ним орієнтувалися мешканці нагірної частини Катеринослава. Храм заклали 9 травня 1787 року під час заснування населеного пункту, а будівництво завершили лише у 1830–1835 роках. Проєкт архітектора Андріана Захарова, збережений у Санкт-Петербурзі, містив нішу для годинника – між першим та другим ярусами дзвіниці. Цей хронометр не мав такої монументальності, як Успенський, бо займав менше місця, та й циферблат виглядав скромніше.
Але свою функцію прилад виконував не гірше, був звичною частиною повсякдення, знайомим і точним. Всі циферблати вежі Спасо-Преображенського собору пильно слідкували за ритмом життя кварталів. На світлинах кінця ХІХ – початку XX століть годинник добре видно. Але у 1931 році храм закрили, а вже за 3 роки зняли й знайомий всім містянам шпиль – стрілу часу, яка прорізала небо над Катеринославом. На повоєнних світлинах дзвіниця вже стоїть без годинника, а нішу, де колись жила душа часу, заповнила порожнеча.
Повернення з небуття
Навіть коли у 1977 році завершили масштабну реставрацію храму, і там відкрився Музей історії релігії й атеїзму, годинник так і не повернули. Він так залишався німим символом втрати до 2012 року, коли чотири нові циферблати повернули Преображенському собору його ритм. У XXI столітті вони ще й світяться уночі, мерехтять на тлі темного неба – окраса собору, місце тиші й порядку у міському гомоні.
Троїцький собор: тиша, що натякає на час
Ще один годинниковий слід зберігся на дзвіниці Троїцького собору – сучасного кафедрального храму єпархії. Основна частина церкви була збудована у 1845 році, а величну дзвіницю звели у 1862 році. Архітектор залишив у другому ярусі 4 круглі ніші – великі, як циферблати, ніби спеціально створені для годинника. Дійсно, ці отвори немов підказували, що на цьому місці мав жити час.
Але у сучасному храмі вони закриті вікнами з ажурними рамами – гарними, але німими. Дослідникам так і не вдалося з’ясувати, чи був тут годинник за часів існування Катеринослава. На старих світлинах отвори помітні, але неможливо роздивитися, були це вікна чи циферблати. Втім, історики сподіваються, що, можливо, їм ще пощастить натрапити на кращі за ракурсом світлини.
Годинник Брянської церкви – останній голос імперської епохи
А от останній із храмових годинників Катеринослава з’явився на дзвіниці Брянської (Миколаївської) церкви, відомої не лише своїм звучанням, а й за часом спорудження. Її заклали в 1913 році – на честь 300-річчя дому Романових. Храм присвятили святому Миколаю Мирлікійському – покровителю останнього імператора Миколи II. Церемонія та урочисте богослужіння відбулися в 1915 році.
Над проєктом працював відомий у місті архітектор Григорій Туровець. Для годинника на Брянській дзвіниці автор виділив окреме місце – найвищий третій ярус. Його, як і всю будівлю, оздобили щедрим декором у стилі необароко. Чотири циферблати вмонтували у розкішні картуші, а над ними вивели характерну баню. Годинник не пережив радянської епохи, після закриття храму у 1929 році зник назавжди.
Там, де куранти мовчать
Коли у 1987 році відновлювали будівлю, контури циферблатів відтворили. Але сам годинник так і не повернувся, лише слід від нього залишився рамою без картини та музикою без звуку. А от фасад зберігся до XXI століття. Нижній ярус храму повернули церкві, а у верхньому розташували Будинок органної та камерної музики – місце, де колись час бив у дзвони, а потім поступився музиці вічності.
Небесна механіка Катеринослава
Баштові годинники були не лише інструментами для вимірювання часу, а й міськими оповідачами. Вони били, коли народжувались діти, одружувалися містяни та змінювалися епохи, коли над Катеринославом сходив світанок, і спускалася тиша ночі. Їхній дзвін був пульсом міського життя, кожен мешканець Катеринослава хоча б раз на день звіряв із ними час власних настінних та кишенькових годинників. На жаль, від цих див старовинних майстрів залишилися лише записані спогади та архівні світлини. А ще – пам’ять, яка дає шанс повернути голос годинників міським дзвіницям, відродити старі механізми або створити нові – як знак поваги до минулого та вірності часу.
Джерела: