На зламі століть, коли Катеринослав розвивався стрімко й впевнено, перетворюючись із губернського міста на промисловий осередок Півдня, перед місцевою владою постала проблема боротьби з безжальним ворогом на ім’я “сказ”. Тоді від хвороби гинули тисячі людей, і лавину жертв змогли зупинити лише віддані справі медики. Про ці події щороку нагадує знакова дата – Всесвітній день боротьби зі сказом, який відзначається 28 вересня. Далі на dnepr-future.
Наприкінці XIX століття лікування від сказу надавали лише у Харкові, і щороку губернське земство Катеринослава було змушене виділяти чималі кошти на транспортування пацієнтів. Та навіть гроші не гарантували вчасної допомоги. Тому урядовці дійшли висновку, що станцію потрібно відкривати на місці. Так у губернському центрі з’явилася перша Пастерівська станція, яка допомогла врятувати тисячі життів і зіграла важливу роль в історії медицини Катеринослава.
Коли не було вибору
Розмови про необхідність створення власного центру боротьби зі сказом катеринославські медики та земські чиновники почали вести ще наприкінці XIX століття. Ідея переросла у проєкт, а проєкт – у політичне рішення. У грудні 1902 року губернські збори підтримали ініціативу голови земської управи Миколи Родзянка. Планували створити заклад, який би не тільки прищеплював хворих, а й проводив лабораторні дослідження, виготовляв вакцину, організовував профілактичні заходи.
Але на заваді планам стала російсько-японська війна. Фінанси губернського земства витрачалися на військові потреби, тож про масштабні соціальні проєкти довелося забути. Та оскільки потреба в станції була надто критичною, кошти змогли виділити, і 18 вересня 1904 року Пастерівську станцію таки відкрили на базі Катеринославської земської лікарні (сучасна обласна клінічна лікарня імені Мечникова).
За два дні до офіційного старту
Символічно, що перше щеплення було зроблене ще до офіційного відкриття: лікарі врятували дитину, яку вкусив собака з ознаками сказу. Це стало красномовною заявою про те, що Пастерівська станція – не паперовий проєкт, а реальна барикада між смертю та життям. Однак спочатку умови роботи були далекими від ідеальних. Для інфікованих пацієнтів виділили окремий корпус у зимовому бараку психіатричного відділення – ізольованому, але не пристосованому до таких хворих. А для дослідів і виробництва вакцини при станції взагалі облаштували кролятник, де на лабораторних тваринах вивчали перебіг хвороби й виготовляли рятівну сироватку.
Першим завідувачем станції став досвідчений бактеріолог, доктор Микола Брюханов, чий авторитет не викликав сумнівів у колег. Під його керівництвом Пастерівська станція поступово виокремилася у самостійний заклад, підпорядкований земству. У перший рік роботи щеплення від сказу отримали 94 людини, наступного – вже понад 600. Із кожним врятованим містянином станція поступово перетворювалася на символ нової медичної доби. Близько 60% пацієнтів становили селяни, які тримали тварин і найчастіше страждали від численних травм, втім, допомогу надавали всім, хто її потребував.
На вістрі інфекції
Пастерівська станція у Катеринославі стала прикладом того, як наука, державницька воля та людяність протистояли смертельній загрозі. Не було кваліфікованих лікарів-інфекціоністів, бракувало досвідчених фельдшерів і лаборантів. Не мали навіть власного мікроскопа, термостата, стерилізатора – базових інструментів для діагностики. Пацієнтів приймали у тій самій кімнаті, де проводили щеплення та робили перев’язки. Лабораторні дослідження проводили у загальній бактеріологічній лабораторії, що порушувало основні принципи біобезпеки.
Хворих обслуговували медики земської лікарні, які теж нерідко заражалися, як і інші пацієнти, що контактували з інфікованими. Окремо стояла проблема ізолятора для спостережень за дослідними тваринами. Відтак у колі депутатів Катеринославського земства дедалі частіше почали згадувати про необхідність створення спеціалізованого приміщення, яке б відповідало санітарним вимогам: з окремими кабінетами, лабораторією, умовами для зберігання вакцин та клінічної роботи з інфікованими.
Антитіло проти хаосу
Усвідомлюючи обсяг проблем, земство ухвалило рішення про додаткові 20 ліжок на базі станції. Але наростальна кількість пацієнтів, особливо навесні та восени, швидко довела, що цього вкрай замало. Інколи у відділенні перебувало до 50 хворих. Однак спільними зусиллями керівникам Катеринослава вдалося добитися у 1906 році для Пастерівської станції статусу окремого підрозділу у структурі земської лікарні.
Відкрилося щеплювальне відділення, прибули до міста лікар і фельдшер із досвідом бактеріологічної роботи. Наприкінці квітня 1906 року, коли на посаду завідувача призначили відомого інфекціоніста, доктора Лук’янченка, станція вийшла на новий рівень. За кілька років його керування Пастерівська станція перетворилася з примітивної лабораторії на повноцінну медичну установу, що змінила хід боротьби зі сказом на теренах Придніпров’я.
Намети життя
У 1907 році Пастерівська станція вже обслуговувала 916 пацієнтів, а наступного – понад 1000. Але кількість звернень неухильно зростала, тому місто потребувало більшого за обсягами закладу та повноцінного лабораторно-дослідницького комплексу, обладнаного за санітарними стандартами. І доки можновладці розв’язували проблему боротьби зі сказом, медики не сиділи, склавши руки. Влітку, коли кількість хворих втричі перевищувала можливості лікарні, пацієнтів приймали у наметах, які встановлювали просто неба неподалік основного корпусу. Там, у спартанських умовах, надавали термінову допомогу. Лікарі діяли швидко, іноді навіть ризикували власною безпекою, але рятували життя катеринославців.
До 90% випадків інфікування сказом припадали на укуси скажених собак. Але вистачало й інших джерел зараження: свійські коти, велика рогата худоба, коні. Укуси зазвичай вражали руки, ноги, голову, обличчя – місця, де вірус мав найкоротший шлях до центральної нервової системи. І час на порятунок ставав рахунком на дні, а подекуди навіть на години. Серед пацієнтів Пастерівської станції були не лише пересічні мешканці Катеринославської губернії, а й відомі громадські діячі. У 1914 році сказ атакував сім’ю одного з найвідоміших на той час науковців – професора Дмитра Яворницького: його дружину Серафиму покусав скажений собака. Завдяки вчасній діагностиці та щепленню, жінку вдалося врятувати, але повного одужання лікарі добитися не змогли, через параліч вона назавжди залишилася інвалідом.
На межі науки й відчаю
Попри всі труднощі, станція не лише лікувала, а й виготовляла власну вакцину. І хоча умови її виробництва важко було назвати належними, якість препарату не викликала сумнівів. Статистика говорила сама за себе: у 1906 році рівень смертності серед щеплених становив лише 0,16%. Загалом, за 5 років діяльності Пастерівської станції кількість загиблих від сказу становила 0,56%. Це досить вагомий показник в умовах, коли медики лише починали системно вивчати природу вірусів.
Однак станція працювала не тільки як пункт екстреної допомоги. Тут ще й проводили наукові дослідження, зокрема з вивчення вірулентності вірусів, що уражають тканини головного мозку тварин. Одним із важливих напрямків стало виявлення так званих тілець Негрі – ключових біомаркерів сказу. Дослідники інфікували кролів, вводячи їм зразки сироватки через трепанацію черепа. Ці експерименти, хоч і жорстокі за сучасними мірками, відкрили нові сторінки у розумінні хвороби.
Як сказ змусив будувати науку у Катеринославі
Коли почала змінюватися на краще соціально-економічна ситуація у країні у цілому та регіоні зокрема, земська влада Катеринослава одразу ж стала більше опікуватися Пастерівською станцією. Щороку заклад отримував сучасне на той час лабораторне обладнання, медики готували фахівців із молодих випускників навчальних закладів, які приїздили до Катеринослава. Пастерівська станція дедалі більше перетворювалася на провідний центр боротьби зі сказом у губернії. І хоча її шлях був прокладений через нестачу, ризики, підручні засоби та тимчасові намети, саме тут сформувалася база, яка згодом стала основою сучасної інфекційної медицини на Катеринославщині.
Джерела: